Звенигородська районна державна адміністрація
Черкаська область
Логотип Diia Державний Герб України
gov.ua Державні сайти України
  Пошук

На Звенигородщині вшанували пам’ять Юрія Тютюнника

Дата: 20.04.2021 13:05
Кількість переглядів: 174

20 квітня виповнюється 130-та річниця з дня народження Юрія Тютюнника, уродженця села Будище Пидинівської волості Звенигородського повіту Київської губернії.

З метою вшанування постаті земляка  Юрія Тютюнника у день його річниці заступник голови Звенигородської районної державної адміністрації Юрій Піковський, голова Звенигородської районної ради Сергій Струк, староста села Будище Валерій Кулик, депутат Звенигородської районної ради Олег Голуб, депутатки Звенигородської міської ради Оксана Лісова та Наталія Папіна згадали Юрія Йосиповича Тютюнника та поклали квіти до стели в с. Будище.

Довідково:

Тютюнник Юрій Йосипович (20.04.1891 – 20.10.1930) генерал-хорунжий Армії УНР

Народився Юрій Йосипович Тютюнник 20 квітня 1891 року в Будищі, на Звенигородщині, в багатодітній селянській родині. За документами він доводився онуком (по сестрі Ярині) Т.Г. Шевченку.

Читати навчився за допомогою батька по старенькому «Кобзареві». У вісім років став школярем місцевої церковно-парафіяльної школи, а через три роки вже закінчував однокласне сільське училище.

Існує версія, нібито Юрко закінчив Уманську школу садівництва та землеробства. Але документів, які б це підтверджували, віднайти не вдалося. Натомість відомо, що він закінчив приватну гімназію Л. Жука в Києві. Після чого повернувся вести батьківське господарство, тому що батько помер, а старшого брата Макара забрали до війська.

До 1913 року Юрко жив у Будищі, періодично надсилаючи матеріали до Київської «Земської газети» та готуючись до вступу в університет. Але натомість потрапив до царської армії, в 6-й сибірський полк міста Владивосток.

На війну проти Німеччини Юрій Тютюнник пішов унтерофіцером. Пішов із ненавистю не до німців, а на російську державу. Пізніше у своїй автобіографії він напише так: «Пішов на війну не тільки з ненавистю до форми влади, яка тоді була, я ненавидів саму Росію, вважав її в цілому ворогом України». Після поранення у жовтні 1914 року, лікування та короткої відпустки Юрія послали на Кавказ, де в другій половині 1915 року він закінчив військову школу в м. Горі.

До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. На жаль, такої свідомості бракувало керівникам Центральної Ради, які продовжували – в час Національної революції! – підпорядковуватись Тимчасовому уряду. Коли Центральна рада почала вести переговори з німцями про тимчасову окупацію України «союзними» військами, він на знак протесту вийшов з її складу і відбув на Звенигородщину з метою зайнятися громадською діяльністю в рідному повіті.

Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш і став отаманом Вільного Козацтва, загони якого вже у травні налічували до 25 тисяч озброєних партизанів. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, розгромив Бобринську 8-тисячну групу Михайла Муравйова.

До травня 1918 року частини Тютюнника контролювали великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями, а сам Юрко Тютюнник став одним з організаторів Звенигородсько-Таращанського повстання.

Після ліквідації повстання виїжджає до Києва, де вступає на Вищі кооперативні курси й водночас налагоджує стосунки з українськими революційними організаціями. Пережив місяць арешту в Лук’янівській в’язниці, та коли в Києві підпільно створена Директорія оголошує початок загального повстання проти гетьмана Скоропадського, вийшов на волю й приєднався до боротьби. Проте Юрко Тютюнник не поділяв симпатій більшості Директорії до Антанти, яка висадила своє окупаційне військо в південних українських портах. Він намагався переконати командування відкрити фронт проти західних окупантів, а отримавши відмову, разом зі своїми загонами влився у військо отамана Григор’єва і став начальником його штабу. Взимку 1919 року повстанці перейшли на бік Червоної армії, а через деякий час знову відокремилися. У липні 1919 року Тютюнник на чолі Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР.

За своє бурхливе життя Юрко Тютюнник – небуденний авантюрист із серцем українського патріота – встиг взяти участь у двох революціях, у Першій світовій війні, у боротьбі проти тимчасового уряду, корніловщини, гетьмана Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Червоної армії, проти поляків, навіть проти Директорії.

Складний період переживала Україна в 1918 – 1920 роках. Усі терени української держави було охоплено вогнем боротьби. Одні групи й загони боролися за незалежну Україну, інші – за УРСР, треті – «за радянську Україну без більшовиків», четверті – «за єдіную і недєлімую Російську імперію», п’яті – проти всіх вищеперелічених. Та Юрко Тютюнник вірив у краще майбутнє України і боровся за життєздатність української нації й української ідеї.

 

 

Саме він став ініціатором Першого зимового походу Армії УНР взимку 1919 – 1920 років. ОчоленийТютюнником Другий зимовий похід став трагічною і водночас героїчною сторінкою історії, коли останні з борців за УНР зробили безперервний рейд, дійшовши майже до Києва. Та після запеклого бою котовці у листопаді 1921 року захопили в полон 359 вояків із війська Тютюнника. Всіх полонених за наказом, підписаним Якіром та Затонським, було розстріляно з кулеметів. З невеликим загоном бійців генерал-хорунжий Тютюнник вирвався з кільця оточення й повернувся в Польщу.

Не один рік полювало ДПУ за Тютюнником, доки не виманило його повернутися з еміграції на Батьківщину, де його тут же й заарештували. Щоправда, людину такого авторитету відразу розстріляти не посміли. Його спершу не чіпали, але й постійної роботи не давали. Він то викладав у школі червоних старшин, то працював у книгоспілці. Пробував писати, створив кілька сценаріїв, найвідоміший – «Звенигора». Олександр Довженко зняв за ним свій чудовий фільм. Коли стрічка вже вийшла до глядача, Юрко Тютюнник був уже під арештом і клопотався, аби гонорар за «Звенигору» видали дружині.

За життя Юрію Тютюннику не менше трьох разів виносили смертний вирок. Спочатку у 1918 році князем Долгоруковим, а у 1919-му – Директорією. Останній смертний вирок було винесено 3 грудня 1929 року колегією Об’єднаного державного політичного управління, якого уникнути не вдалося. Свинцеву крапку в житті повстанського генерала було поставлено 20 жовтня 1930 року. Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.

Ім’ям Юрка Тютюнника названо вулицю у Звенигородці та рідному селі. Там же встановлено пам’ятний знак.

 

Джерело http://library.ck.ua/index.php/2016-12-06-10-10-53/2009-06-02-13-47-47/114-2012-04-05-08-34-57/2074-2018-01-28-08-55-57


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора